Проблема сьогодення – духовність народу

Духовність є не окремою галуззю життєдіяльності людини, а способом буття, у якому органічно поєднуються природні, соціальні й особистісні начала. Вона формується і змінюється впродовж усього життя. Шлях до духовності у кожної людини суто індивідуальний. Ефективний вплив на формування духовних цінностей у дітей залежить від духовних якостей, професійної і психологічної компетентності вчителя у роботі з батьками й дітьми, доборі оптимальних форм і методів роботи.

Проблема формування духовності учнів є актуальною, і належить до проблеми соціального характеру, оскільки пов’язана с таким поняттям, як формування особистості.

У наш час дуже часто можна почути заклики про підняття національної свідомості людини, та виховання справжнього громадянина. А поштовхом і основою для цього є, в першу чергу, виховання духовної особистості. Школі потрібно змалку турбуватися про духовний світ дитини. Саме тоді країна буде бачити молодь - як майбутнє нашої нації, рушійну силу, яка спроможна вирішити проблему держави не на свою користь, молодь із своїми вищими моральними, естетичними канонами та ідеалами. Адже від її ставлення до надбань культури залежить нині духовне оновлення нашого суспільства, зміст її цінних орієнтацій і майбутнє.

Наше суспільство переживає період стрімких, далекосяжних змін: технологічний прогрес, міжнародну торгівлю, розвиток комунікацій, світову конкуренцію. Усе це вимагає дотримання високих моральних чеснот. Тому духовний розвиток молоді дуже важливий у наш час. Адже ми спостерігаємо, що світ став бездуховним. Учені стверджують, що 65 % сучасних батьків не мають найменшого уявлення про педагогіку. Вся їх турбота про дітей зводиться лише до матеріальних здобутків, а звідси духовна деградація молоді. У неї зовсім немає поваги до минулого та надбань наших предків, зараз для учня вчитель не авторитет. Головне для молоді – розваги, а не прочитання книги, перегляд вистави у театрі.

Сучасні учні зовсім не живуть за моральними законами, не прагнуть досягти високих цілей. І тому виховання людини, яка б протистояла економічним труднощам, духовній деградації, моральному та фізичному виснаженню має на себе взяти школа. Авжеж школа – це той єдиний осередок, який зможе вплинути на учня духовно.

Проблема формування духовності учнів – одна з головних проблем нашої держави, оскільки успішний розвиток демократичних процесів в Україні залежить від багатьох умов, серед яких провідне місце посідає духовне відродження громадян, гармонізація соціального життя нації. Адже саме духовність надає надзвичайності усім психічним характеристикам людини.

Духовність — творча спрямованість, наснага, енергія людини. Особистість має право на самостійність, на індивідуальність. Однак для пробудження і подальшого духовного розвитку індивіда потрібно створити відповідні умови. І питання це — надзвичайно важливе, оскільки духовність визначає спрямованість усіх розумових, емоційно-чуттєвих, вольових якостей людини, її здатність до самоусвідомлення себе, як особистості.

Як же сталося, що український народ —  утратив духовну спадщину та відвернувся од мудрості минулого і сучасного? Маючи глибоке духовне коріння і традиції, ми, як ідолам, поклоняємося заокеанським місіонерам, нехтуємо глибинами свого духовного скарбу, захоплюємося всім чужим, яке дуже часто не варте уваги.

Живучи у світі матеріальному й опікуючись лише раціональним і технічним удосконаленням життя, втрачаєш життя духовне, внутрішнє. Ми дбаємо про здоров’я тіла, піклуємося про запобігання і попередження хвороб і одночасно нехтуємо духом, зацьковуємо його чужою мовою, чужою інформацією, чужими ідеями, прагненнями й цілями. А це, теж хвороба, інфекційна і дуже небезпечна.

На жаль, у дитячій монокультурі — кіно, книжці, творах мистецтва, іграшках тощо — досить комфортно почувається похмурий, сміливий аж до жорстокості, байдужий, шибеникуватий, цинічний герой. У сюжетах для дітей спостерігаємо здеформовані постаті сучасних “крутих” молодиків, їм недоступні чесність, доброта, шляхетність, милосердя.

Розуміючи, що духовність — інтегрована якість особистості, яка формується під впливом низки об’єктивних чинників, педагоги, батьки, всі, кому не байдуже майбутнє України, ставлять болюче запитання: “Що ми можемо протиставити суспільним негараздам, які калічать таку вразливу психіку маленької людини? Хто має допомогти їй і, як виколисати з безпомічного немовляти порядну, гідну, щасливу людину – людину майбутнього, справжнього українця?”

Першими, хто усвідомлює глибину загрози, яка стоїть перед нашими дітьми, є педагоги. Вони намагаються не лише прогнозувати формування особистості кожного свого вихованця, а й чітко проектувати індивідуальні особливості дітей, які успадкували б, прийняли від дорослих культуру свого на­роду, його життєвий устрій, рідну мову, любов до рідного краю, найкращі традиції.

У чому ж полягає духовний аспект початкової освіти? Як спонукати дитину адекватно реагувати й відгукуватися на події, що відбуваються щодня в навколишньому житті? Що ініціює відвертість і відкритість дитячої душі, підтримує щирість її почуттів? Маємо визнати, що руйнівні чинники впливають на душу дитини звідусіль. Отож уявити собі, що малюки живуть у бездоганному, гуманно налаштованому до них довкіллі, сьогодні важче, аніж будь-коли. Відтак, варто зосередитися на головному: кожний педагог має забезпечити своїм вихованцям найважливішу підтримку — духовну. У чому це може виявлятися? У щирій пораді, компетентній консультації, змістовній бесіді, доброзичливій увазі й розумінні, у співчутливому ставленні й готовності допомогти.

Ефективними засобами формування духовного світогляду є твори високого мистецтва: музичного, образотворчого, літературного, за умови відповідного педагогічного спрямування їх впливу. Адже саме по собі захоплення прекрасним не є свідченням духовності. Можна любити музику і бути меркантильним, пестити кота, собаку і виявляти агресивність чи зневагу щодо людини. Важливо вчити дітей аналізувати свої думки, почуття, вчинки і прагнути вищого, чистішого, добрішого.

 У непростий період державотворення, коли від соціальних негараздів найбільше потерпають найменш захищені верстви українців, у тому числі діти, маємо налаштувати педагогічний процес і батьків своїх вихованців на те, щоб з гідністю й без моральних втрат витримати ті випробування, які випали на нашу долю.

 Виховні ситуації, які створюються у рамках особистісно орієнтованого виховання, мають забезпечити розвиток такого рівня свідомості, який би спонукав дитину до самопізнання і самоактивності з тим, щоб вона могла стати творцем власного духовно багато­го життя. Це означає, що потрібно культивувати такі ситуації, у яких стосунки із дітьми базуються на врахуванні їхньої гідності і права бути особистістю. Беззаперечне право дитини — висловлювати свої думки, впливати на наші судження про неї.

На жаль, сучасна виховна практика часто демонструє наміри гальмування, а то й знищення всього того, що є волею і свободою виховання, стійкістю духу, силою його вимог і задумів. У дітей виникають сумніви у щирості педагогів, підозри, із якими вони намагаються боротися. Інколи вони роблять це відкрито, і тоді їхні дії вважаються асоціальними. Та найчастіше, як це буває в боротьбі з будь-якою владою, опір ведеться таємно і його наслідки видно далеко не відразу.

У моральному відношенні така поведінка є ще небезпечнішою, ніж відкритий непослух, оскільки дитина стає брехливою і лукавою. Ці якості інколи залишаються у неї на все життя. Практика переконує, що коли в дітей  раннього шкільного віку недостатньо сформовані основи моралі, їм важче засвоювати принципи моралі у підлітковому віці.

Важливою умовою підвищення ефективності морального впливу на учнів є виховання в них почуття гідності, поваги до себе. Не можна ставитися до школярів упереджено, раз і назавжди виробленим поглядом на них, наприклад, як на важковиховуваних чи з початковим рівнем навчальних досягнень. Коли педагог не поважає учня, принижує його людську гідність, той чинить усупереч вимогам педагога. А якщо учень довгий час перебуває в подібному становищі, воно негативно впливає на формування його характеру, моральних поглядів, переконань. Такі школярі помилково вважають, що в них відсутні будь-які здібності, тому не домагаються вищого статусу в колективі. Деякі з них стають замкнутими, озлобленими не лише на вчителя, а й на школу взагалі.

Відомо, що коли учень відчуває образу, недовіру до себе, то вдається до обману. Приниження гідності дитини паралізує її душу, не залишає в ній місця для виявлення ініціативи, самостійних рішень, творчого вирішення будь-яких питань. Доброзичливе ставлення до школярів сприяє тому, то в них виробляються самоповага, власна гідність, з’являється інтерес до навчання. Одна  з особливостей морального виховання — не допустити втрати учнем віри в себе, у свої духовні можливості. Тож педагог має бути насамперед високоморальною особистістю.

Варто ще раз уважно переглянути того самого В.Сухомлинського. Він наполягав на дослідженні саме Дитини, а не якогось механічного учня. Якщо вчителя не цікавить, якими  внутрішніми тривогами, надіями, болем живе його вихованець, він не вчитель.

На уроках, у позакласній і позашкільній роботі вихователь має аргументовано переконувати школярів у тому, що людина – найвищий витвір природи, творець  матеріальної і духовної культури, вінець краси, цілий світ із лише йому притаманними розмаїтістю і неповторністю духовного життя.

Сучасні педагоги і батьки здебільшого дійшли згоди в тому, що для духовного розвитку дитини украй важливими є й релігійні, й високоморальні світські ціннісні орієнтири, які маленькими часточками закладають могутнє підґрунтя довершеної духовності завтрашньої дорослої людини.

 Спробуймо простежити, яке значення у формуванні духовності мають світський компонент і релігійне виховання. Природно, що запропонований поділ суто умовний, оскільки обидва чинники вже є синтезом світського й релігійного не лише за своєю сутністю, а й за змістом та формою їх донесення дітям.

Значення досвіду християнського виховання сьогодні ще дискутується. Опоненти означеного чинника формування духовності вже погодилися з тим, що характер, почуття, відповідальність, гарні чи погані вчинки, готовність долати труднощі чи пасувати перед ними визначальним чином залежать від виховання у дитинстві. Адже, світлими спогадами дитинства у важкі хвилини життя зігрівається душа людини. Натомість люди, що не мали щасливого дитинства, потерпають у дорослому житті від холодних, сумних спогадів. У таких — сиріт, полишених, позашлюбних — ми впізнаємо душі, зранені складними домашніми обставинами, помічаємо гіркий відбиток важких дитячих вражень у вчинках, ставленні до однолітків та дорослих, злочинності неповнолітніх.

За твердженнями професора психології та педагогіки, протоієрея Василя Зеньковського, “відсутність релігійного виховання в дитинстві неодмінно позначається на характері дорослої людини. Дитина надзвичайно чутлива до релігійних вражень. Вона інстинктивно прагне до всього, що розкриває перед нею красу довкілля. Заберіть це в малюка — і його душа зів’яне; маля залишиться у спорожнілому світі з його дріб'язковими інтересами та потребами. Щось подібне відбувається і з тілом: якщо дитина живе в похмурому, вологому приміщенні, вона виростає кволою й бліденькою, без сил і радощів у своєму тілі”.

Так писав учений у праці “Проблеми виховання в світлі християнської антропології” ще в 1934 році, наполягаючи на тому, що подолання педагогічного натуралізму, залучення ідей християнської антропології до розв'язання основних життєвих проблем — одне з найважливіших завдань педагогіки дитинства.

Відтак, у вихованні дітей слід керуватися не модою, не потребами того чи іншого етапу державотворення, а високими християнськими цінностями. “Батьки, коли добре виховуватимуть своїх дітей, зможуть отримати від них плоди доброчинності”.

Минають століття, змінюються соціальні умови, а природа людської душі — її відкритість до любові та краси лишаються непорушними. Релігійне виховання забезпечує кожному малюкові духовне спрямування, яке надає йому стійкості проти різних спокус і допомагає йти правильним життєвим шляхом. Не можна забувати також, що дитина потребує поживи не лише для тіла, а й для духу.

Деякі сучасні батьки з найкращих, як їм здається, намірів не обмежують потреб дитини ні в чому і дозволяють їй абсолютно все: купують без ліку дорогі комп’ютерні ігри, коштовні речі, ляльки “Барбі”, влаштовують своїх дітей у престижні гуртки та спортивні секції, організовують для них дорогі екскурсії, навчання за кордоном тощо. І при всьому цьому виникає сакраментальне запитання: “Чому в благополучних сім’ях виростають погано виховані діти?”. Відповідь очевидна — їх не виховували, а лише задовольняли їхні запити, домінантою в яких виступали саме матеріальні потреби.

Натомість в інших сім’ях батьки начебто постійно приділяють дітям увагу й роблять усе, щоб захистити їх від негативних впливів довкілля, за будь-яку ціну ізолювати від соціуму. Результати такого виховання теж не тішать: дитина виростає соціальне безпорадною; діставши, здавалося б, добре виховання, вона не готова до самостійного розв’язання життєвих проблем, зазвичай конфліктує з довкіллям, що подекуди призводить до девіантної поведінки, а то й до важких правопорушень.

Сучасний соціум тяжіє до прихованого зла, яке приваблює дітей яскравими рекламами. У комп’ютерних ігротеках чималий асортимент ігор і забав, за якими дитя проводить чимало годин, потрапивши в полон віртуального, зазвичай “убивчого”, світу. Добре це чи погано? Негативний вплив таких забав очевидний. Травмувати світ дитини значно легше, ніж його зберегти й захистити. Психологи стверджують, що психіку дітей, яка відкрита до навколишнього, легко читати за змістом їхніх учинків: те, що вміло приховують дорослі, не може зробити дитина. Її внутрішній світ, на думку В.Смирнова, — це відкрита книга, і завдання кожного, хто прагне виховувати, — навчитися правильно й своєчасно її читати. Однак цю книгу можна не лише читати. Вдумливий, мудрий дорослий може писати цю книгу, програмувати прикінцеві результати свого впливу, творити Людину.

Природно виникає і таке запитання: “А коли ж найкраще приступати до виконання людинотворчої функції?”. Суперечливість поглядів і тут очевидна. З хвилини зачаття? Після появи немовляти на світ? Після двох-трьох років?.. Дотримуючись принципів пренатальної педагогіки, маємо усвідомити, що дитя чутливе до всіх вражень, які дає йому довкілля. З них формується підсвідомість —частина особистості — впродовж усього подальшого життя. Отож  виховання слід починати ще в родині, змалечку.

Духовне наповнення несуть рідна природа, високе мистецтво, культура рідного народу, його моральні традиції, в яких обов’язково присутні турбота про тілесне і духовне здоров'я дітей, виявлення любові й поваги до них. Таким чином, найсприятливішим часом для виховання душі є раннє дитинство.

Саме про це ми читаємо в актуальних для нас настановах Л.Толстого, В.Зеньковського, Ю.Дзеровича та інших відомих педагогів. Прищеплені в ранньому дитинстві живі враження від побаченого й почутого формують моральний світ Дитини, шліфують душу майбутньої Людини.

Таким чином, виходячи з усього вищезазначеного можна зробити висновок, що духовний розвиток особистості – це процес, який триває протягом усього життя. А отже, духовне багатство людини – це той ідеал, до якого повинен прагнути кожен.

Список використаної літератури

1.        Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997.- 378 с.

2.        Дашко В. Структура і зміст духовної культури особистості // Рідна шк. – 2003. - №5. – с.17-20.

3.        Духовність і моральні цінності сучасної української молоді: Аналіт.доп. // Поточ. Арх.. Укр. ін-ту соц. Дослідж.- К., 1998. – С. 18-43.

4.        Журба К. Що таке духовність? // Шк.. світ. – 2002.- №9. – С. 3-4.

5.        Зеньковський В.В. Педагогика. – Париж-Москва, 1996. – С. 40.

6.        Іваницька П. Формування духовно-ціннісних орієнтацій // Шк. світ. – 2003. - №14. - С.4-5.

7.        Історія української філософії: Навчальний посібник для ВНЗ. / Гноасимчук А. А., Тимошенко З. І.- К.: 2000.- 421 с.

8.        Помиткін Е.О. Духовний розвиток учнів у системі шкільної освіти. – К., 1996. -164 с.

9.        Степаненко І.В. Духовність як феномен культури // Молодь в посттоталітарному суспільстві. – К., 2001. – 10 с.

10.         Юзвак Ж.Н. Духовність: психологічні аспекти / Українська психологія: сучасний потенціал. – З. – К., 1996. – С. 374-375.